У темні часи видно світлих людей, особливо тих, хто щоденно жертвує чимось заради нашої з вами безпеки, і не так важливо що це: час, гроші, чи найцінніше - життя. Одним із героїв цієї війни є 30-річний Ілля Пилипенко з Вінниці, який з початком повномасштабного вторгнення покинув основну агентську діяльність з нерухомості, і пішов добровольцем на фронт на початку березня. Ще зі строкової служби у 2011-2012 роках Ілля мав певні навички водіння танка, і хоч з плином часу знання забуваються, його не зупинило. Він відправив свою родину закордон і прийшло усвідомлення, що він вже не зможе стояти осторонь.
2 вересня, перебуваючи на Херсонському напрямку, Іллі та його побратимам дали додаткове бойове завдання, на яке вони виїхали мінною дорогою. Там же танк Іллі натрапив на міни, підірвався і загорівся всередині. Його побратими, які сиділи у верхній частині танку, змогли легко вибратися, бо зазвичай просто прикривали люк, не зачиняючи його. Ілля ж, який був у нижній частині і відповідав за механіку, не міг не зачиняти люк, щоб не блокувати функціональне призначення верхньої башти. Так і сталося, що він залишився всередині один, відділений від зовнішнього світу.
Початково, чоловік втратив свідомість не міг відповідати на сигнали з рації, викликавши занепокоєння друзів. Однак коли він вже отямився, зрозумів, що огорнутий полум’ям, треба було терміново приймати рішення. “Мабуть, найбільший страх танкістів - це згоріти заживо. Я часто уявляв таку ситуацію, і, можливо, саме це спрацювало” - зізнається Ілля. Навколо горіло все, і герой розумів, що з його ногою щось не так. Але все відбувалося на автоматизмі - часу думати не було. Коли він-таки вибрався і доповз до узбіччя, до нього підбігли товариші і змогли його евакуювати.
Опісля поранення почався довготривалий процес відновлення. Ілля початково звернувся до команди проєкту “Неопалимі”, який допомагає постраждалим від російсько-української війни цивільним та військовим. Проєкт функціонує завдяки щедрій допомозі донорів та іноземних партнерів, які фінансово та професійно допомагають лікувати українцям опіки та рубці. Ілля цілком підходив під цю характеристику, тому разом з Українським Волонтерським Центром та їх “Неопалимими” героями, розпочав лікування рубців в Одесі, і зараз продовжує його у Львові.
Відновлення, окрім фізичної складової, має й емоційну. Іллі, як і багатьом іншим пораненим захисникам, спочатку було досить складно повернутися до життя. Цей процес був поступовим. Перші дні він взагалі не міг ні про що думати, була лише неймовірна вдячність за збережене життя. “Вже потім прийшло відчуття того, що я народився в сорочці, але як я люблю казати - з коротким рукавом”, - каже Ілля, вказуючи на те, що йому справді пощастило, хоч і не стовідсотково.
Першим етапом відновлення були виходи на вулицю, хоч і спочатку цього не хотілося взагалі. Найчастіше були дуже співчутливі погляди, які затримувалися на довгий період часу. В такі моменти Ілля викликає найнеочікуванішу реакцію - посміхається. Каже, що найгірше - коли люди підходять і починаються фрази на кшталт “Ой, а Ви воювали, а що трапилось, ой Боже, як Вас шкода!” Не треба так робити. “Я себе не жалію, то чого ви маєте мене жаліти?“
То як реагувати правильно? Найкращим в цьому випадку було би, в першу чергу, якщо задивляєтесь, то посміхнутись, адже тут нічого складного немає. “Я думаю, що ті люди, які виходять, хочуть просто бути частиною цього суспільства. Вони хочуть щоб їх сприймали такими, як вони є, і тут немає нічого страшного. Ми всі живі люди, просто є якісь нюанси. Думаю, найкращою реакцією була б або посмішка, або якийсь кивок головою”.
Якщо дійсно цікаво, варто запитати людину, перш ніж втамовувати жагу своєї цікавості. Чи можна про це питати? Чи взагалі людина може дати на це відповідь незнайомцеві? Спочатку треба зрозуміти чи це взагалі доречно. Якщо підійти і запитати “Чи можна поговорити з вами? Що з вами трапилось?” Ілля переконаний, що 80-90% скажуть “так, залюбки розповім”. І це буде, мабуть, найвідвертіша розмова у Вашому житті.
Чи існує життя після таких поранень? Однозначно, так.
Поранені люди все ще залишаються людьми, з власними планами, намірами і мріями. Після таких ситуацій просто починаєш розуміти цінність життя. Ілля мріє про корекцію лиця, рук і всього, що лише можливо відновити на даному етапі розвитку медицини. Наразі він проходить фізичну реабілітацію та процес усунення зовнішньої рубцевої деформації. Хоч і йому ампутували нефункціональну ногу, він вже готується до протезування і марить тим, що скоро зможе підкорювати нові спортивні вершини.
Спорт завжди був невід’ємною частиною його життя, особливо коли він брав участь у марафонах та футбольних матчах з друзями. І навіть зараз, коли наявні певні ушкодження, Ілля вірить, що він повернеться до своїх минулих мрій, а також здійснить ті, що постали в його уяві після поранення.
Колишній танкіст Ілля щиро вірить у перемогу. “Дуже багато наших найкращих хлопців вже полягло. Це вже просто так не залишиться, назад дороги немає. Ніхто не буде підіймати білий прапор. Ми будемо йти тільки вперед!”
Й справді, білий стяг ми більше не підіймемо. Ця війна вже вкотре показує, що кожне питання має відповідь, кожна проблема - вирішення, а кожна травма - надію. Життя не завершується на таких пораненнях, а лише дає глибше розуміння сенсу нашого існування. Бо точно недарма кажуть - “той, хто знає навіщо жити, може витримати будь-яке як”.
Comments