“Оля, це я! Я живий. Я в Чечні.”
Стискай телефон в долонях, нізащо не випускай, чекай дзвінка. А коли він все ж пролунає - відчуй спершу жах, а потім неосяжне, всеохопне щастя.
“Я живий.”
У жовтні “Неопалимі” взялися за лікування нового пацієнта. Попри те, що пацієнтів багато, кожен з них має особливу історію. І цей пацієнт не був винятком. Його історія - безпосереднє свідчення порушень Женевської конвенції. І водночас - показник нелюдського ставлення до полонених на абсолютно іншому рівні - на рівні пропаганди, на рівні ідеології. Під час катувань російські військові вирізали на його лобі свастику - і таким чином надали таким начебто звичним для них катуванням символізм - і проявили власну сутність.
23 лютого 2022 року Ольга та її чоловік взяли собі вихідний серед тижня - вперше за довгий період думали провести час разом. З Вінниці вони поїхали на дачу, аби дати собі відпочити. Діти лишилися в місті. Вранці, 24 числа Сергій встав, щоб зробити каву, і в той момент почув перші вибухи. Далі вже було не до кави, попри корки потрібно було вивезти дітей. “Всі їдуть з міста, а ми в місто, бо в нас тут діти!” - каже Ольга, описуючи нескінченний потік машин, що тоді тягнувся від Вінниці.
Дітей вивезли. А за кілька днів, коли почали ходити автобуси і можна було доїхати до районного військоммату, Сергій поїхав туди, щоб приєднатися до війська. Після підготовки його відправили на передову. Одного дня він пішов на завдання разом із групою - і один з групи повернувся назад пораненим, один не повернувся взагалі. Про решту нічого відомо не було. Ольга думала про найгірше. В офіційних документах він вважався зниклим безвісти - але…
А тому не випускай телефон з рук. Весь час тримай увімкненим і зарядженим. Не лишай в іншій кімнаті. Не засинай міцно. Чекай дзвінка.
А потім дзвінок таки пролунав - і голос в трубці був таким рідним. Через довгих два тижні чекань він все ж таки отримав можливість подзвонити рідним. Дружина спершу не зрозуміла, чи це він - настільки голос в трубці був неочікуваним.
“Оль, це я. Я живий.”
Сказав, що ставлення нормальне, що все добре - а що ще міг сказати? Через відеозв’язок було видно, що він у шапці - а також зрозуміло, що щось не так. Сказати не вдалося майже нічого - але вдалося повідомити кількість полонених, додаткові дані.
Після такого довгоочікуваного дзвінка Ольга займалася збором інформації, пошуком родичів інших полонених, які перебували в тому ж місці, нескінченними письмовими заявами та чеканням під дверима кабінетів. Усе ж, після довгих бюрократичних процесів, полонених вдалося повернути додому завдяки координаційному штабу.
Сергій повернувся на Великдень. “Подвійне свято” - каже дружина. Йому дали два місяці на реабілітацію та отримання психологічної допомоги. А після цього був змушений повернутися в стрій. Для нього це було питанням обов'язку. “Треба - то треба”. Тут стає явною проблема, що насправді має набагато глобальніші масштаби, ніж цей конкретний випадок. Полон - жахлива річ, а тому пережити його і залишитися такою самою людиною, що й раніше, неможливо. Це досвід, що змінює свідомість. Зрозуміло, що військові, що повернулись додому, в рідну країну з таким досвідом, перебувають не в найкращому моральному та фізичному стані. Їм потрібен час для відновлення - щоб відчути себе серед своїх. Знову отримати свободу, відчути її всім своїм єством, в серці і на кінчиках пальців. Проявляти власну волю, позбутись відчуття, що вона належить комусь іншому. Відучитися чути в наказовій формі небезпеку. Звикнути до того, що гідність - тут, і ніхто її не принижує. Відчути себе людиною, врешті-решт. І два місяці - аж ніяк не достатній термін, аби повернутися “в себе”.
В полоні, що повністю відповідає Женевським конвенціям, людина відчуває себе людиною. Вона не втрачає базову свободу, на якій тримається цінність і гідність кожного з нас. Натомість в полоні нашого ворога Женевські конвенції втрачають свою дію. Людину намагаються позбавити усього, за що тримається її “людськість”, і дегуманізація у більшості випадках є основою для того, аби робити такі речі, які б у звичному життя нам і на думку не спали.
Це проблема нашого законодавства - військовим не дається можливості повноцінно відновитися. Їх намагаються якнайшвидше повернути назад, в бойові лави — але чи має це сенс? Втомлені мають отримати відпочинок, шанс на відновлення. Була створена петиція. Ольга спільно з однодумцями активно займалася її поширенням. Петиція вимагає надати право військовослужбовцям звільнятися з служби після повернення з полону. Документ набрав більше 26 тисяч підписів. Вона досі знаходиться на розгляді, попри те, що строк розгляду вже минув і повинні були б бути якісь результати.
Армія - це структура, що працює за рахунок наказів. Дисциплінованість та підкорення команді є тим, на чому ці структура тримається і має змогу ефективно діяти. Полон - це те місце, де наказ - це зовсім не про командну роботу і не про ефективність. В полоні наказ - це про відбирання свободи волі, позбавлення гідності. Саме тому, колишні полонені, повернувшись в армію, чують навколо суцільні тригери, а не команди. Тригери викликають травматичні спогади. тому так важливо мати час на відновлення. Слідкуйте за власними словами і діями, бо нашкодити можна несвідомо.
Переживши щось нелюдське, хочеться це забути. Стерти сліди подій - як з пам’яті, так і з шкіри. Сергій деякий час ходив в шапці - аби шрамів не було видно. Потім Ольга звернулася до “Неопалимих” - потрібно було знайти шлях до лікування. Перша ж процедура дала результат: шрами вже не такі помітні. Сергія очікують ще два етапи лікування - вони мають стерти рештки слідів полону.
Відновлення потребує безлічі зусиль як самої людини, так і людей довкола. Отримати підтримку і допомогу можна також і ззовні, так, як це роблять Неопалимі. Вкладається у відновлення людини безліч інших людей - бо після щастя, що приходить під час несподіваного телефонного дзвінка, чекає ще безліч випробувань вже тут, в тилу. І їх необхідно пройти.