Спробуйте уявити повну дисфункцію рук: вони повністю вкриті рубцями. Ці рубці сковують вас на кожному кроці, і не важливо чи це процес переодягання, чи банальне тримання ложки у руках. Уявили? А Юрію з Вінниці й уявляти не треба.
Юрій Мисак отримав 65% опіків тіла 14 липня 2022 року, у той самий жахливий день ракетного обстрілу центру Вінниці. Опіки згодом перетворилися на рубці, а тому найбільша розрада та допомога неопалимого героя у буденних турботах - його дружина.
День пораннення чоловік пам‘ятає добре. Того чергового робочого дня він займався улюбленою справою, а коли почалася тривога - попрямував до укриття. Згадує, як заскочив до товариша у машину привітатися, але приліт застав їх швидше, ніж вони того очікували. Ще в один момент ви сидите в машині, аж раптом в інший момент опиняєтеся на асфальті поблизу тої ж автівки. Ці два моменти розділяє короткий провал у пам‘яті - єдиний, який був у Юрія, адже свідомість надалі зберігалася, але як він опинився поблизу машини - не пригадує. Єдине, що запам’яталося ще в авто - велика тінь, яка стрімко наближалася до них, а далі - цілковита темрява. Була надто сильна ударна хвиля, яка з легкістю переміщувала машини. Для неї люди - звичайні піщинки.
Отямившись після короткотривалої миті відкинення на асфальт, Юрій почав підійматися. Він пригадує: «Бачу навколо таке, як-то в кіно показують - це ніби сповільнена зйомка: вогонь, крики, ґвалти, сигналізації, автомобілі, все падає, горить. У вухах дзвенить, а в роті - присмак заліза, барабанні перетинки полопали від вибуху. А в голові єдина думка - ну це вже точно кінець”.
На щастя, кожен фініш - це, по суті, старт. Старт нового усвідомлення цінності життя. Юрію з товаришем вдалося відбігти подалі, однак не достатньо далеко. Одяг вже почав загорятися на опалених тілах: штани згоріли майже повністю, футболка ж почала палати на рукавах та внизу - там же й з’явилися найбільші опіки. Однак Юрій, будучи у стані шоку, не усвідомлював масштабу того, що з ним трапилося. Каже, що почувався не так вже й погано. Єдиними неприємними моментами були попадання сонячних променів на шкіру (тоді опіки ставали більш відчутними) та загалом вигляд рук, коли з пучок пальців звисали обгорілі частинки покриву тіла.
Юрію допомогли дійти до найближчої лікарні, де лікарі з подивом запитували як він взагалі дійшов до них. Численні опіки, серйозна контузія та розбита голова не стали на заваді, коли мозком керував шок. Пізніше чоловіка тимчасово відправили до обласної лікарні імені Пирогова, потім на кілька днів до Львова, а згодом і в сусідню Польщу на півтори місяці. Однак після повернення додому почалося справжнє відчуття пекла. Рубці почали наростати, і це було настільки боляче, наскільки можна спробувати уявити. Місяць це відчуття не давало спокою чоловікові.
Випадково Юрій натрапив на допис від проекту Неопалимі у Фейсбуці. Прочитав, що проект допомагає як військовим, так і цивільним, життя яких було скалічено в ході російсько-української війни. Тому він заповнив анкету і зараз вже проходить лікування, яке закінчиться ще не скоро. Називає його підготовкою до соціуму, адже зараз, як він зізнається, він - це людина 50 на 50. «Дружина мене ніби ключиком заводить - вдягає, взуває, допомагає з усім іншим. Якби моя шкіра не була схильна до рубцювання, я би вже давно був здоровий». На даний час запалення все ще наявне у рубцях, тому лікувати їх лазером поки ще заборонено. А отже, єдиноможлива допомога зараз - це ін‘єкції та реабілітація.
Постраждалий чоловік радіє, що дивом залишився живим. Будучи за десяток метрів від епіцентру вибуху, він зміг вижити, а така можливість дається далеко не кожному. Наступна складова виживання - лікарні. Забезпечувати свої банальні потреби хворим буває досить складно, а тому чоловік найбільше вдячний своїй дружині. Каже, що мріє просто одужати і нарешті стати таким, як всі. Депресивна складова йде в ногу з вдячністю - вдячністю Богу, лікарям та близьким за збережене життя. «Іншим так не пощастило, як мені, тому я налаштований жити далі, по максимуму приносити користь суспільству та рідним», - ділиться Юрій.
Ця ситуація вкотре показала йому, що допомога завжди приходить звідти, звідки найменше очікуєш. Юрій каже: «От є люди, з якими ми могли пересікатися раз, а то й не бачитись вживу взагалі. Вони мені нічого не винні, а я - їм. Але підтримка була колосальна, як фінансова, так і моральна. А моя історія - приклад того, що люди повинні допомагати одне одному. Колись і я їм віддячу своєю справою». Наше суспільство далеко не черстве. Треба просто вміти розгледіти те хороше, яке часто можна помилково сприйняти як належне.
Навіть у цій ситуації є плюси. Юрій продовжує ділитися мудрістю: «Я взагалі людина добра, і тут я зрозумів, що це не дарма, бо наші люди на це заслуговують. Як тутешні, так і ті ж поляки, які прийняли мене на лікування ще раніше. Ми ж для них ніхто, а вони піклуються про нас, як про рідних. Ми живемо в чудовому суспільстві і потрібно цінувати кожного. Я зможу донести це й іншим людям - ми маємо цінувати кожен день та кожну ситуацію, як хорошу, так і погану. Нам усім дається рівно те, що ми можемо пройти».
