“Я встала і пішла через вогонь”
Які професії асоціюються з відважністю? Першими на думку спадають посади, на яких люди ризикують своїм життям: військові, рятувальники, прикордонники. Сюди можна включити медиків: наприклад, нейрохірургів чи трансплантологів, які відважно стають до операцій, де кожен їхній рух вирішує чиєсь життя.
Ми вважаємо, що асоціативний ряд має поповнитись атлантами, на плечах яких в певний момент свого життя опиняється кожна людина на Землі. Це вчителі. Вихователі та наставники.
В роботі з дітьми чуйність йде паралельно зі сміливістю, колосальною самовіддачею та пильністю. Героїня цієї статті – вихователька в дитячому садочку із 30-річним стажем – втілює всі ці риси. 14 липня 2022 року, під час масованого ракетного удару по Вінниці, вони врятували їй життя.
“Знала, що мені потрібно встати.”
Рік тому 50-ти річна пані Ірина Волкова була у відпустці та проходила обстеження в клініці “Нейромед” – приватній неврологічній клініці за 200 метрів від Вінницького Будинку офіцерів. Близилася година прийому: героїня дістала телефона з сумки, аби перевірити час, та цієї миті щось вдарило її в груди. ”Одразу ж почався вогонь, будівля почала падати, здійнявся пил. Машини почали “вмикатися”, вибухати” – переповідає вона свої спогади про перші секунди вибуху.
Пані Ірина зреагувала швидко: вона вийшла з будівлі, інтуїтивно розуміючи, що необхідно просуватися далі від епіцентру вогню, водночас не забувши прихопити сумку з телефоном.
Коли ми з захоплення відмітили її надзвичайну зібраність, жінка спокійно відповіла: “Я просто вихователька. … В мене немає такого, щоб я була розсіяна.”
Вона поділилася, що в надзвичайних або небезпечних ситуаціях спершу мобілізує сили, аби вирішити їх чи вибратися, а вже у безпеці дозволяє собі вивільнити емоції. Після влучання ракети та загоряння клініки її захисний механізм спрацював на відмінно: “Тако, встала з того дивана і пішла. Через вогонь, через скло.” Оговталася в 30 метрах від “Нейромеду”, коли на обпечені ступні неможливо було підвестися.
“Характер такий, що я завжди тільки на себе сподіваюся, не чекала допомоги.”
Поки пані Ірина рятувала своє життя, взуття на ній повністю згоріло, а підошви пристали до ступень. “Дуже було страшно. І боляче!” – розповідає вона. Окрім ніг, опіки отримали права рука, вухо, шия та обличчя.
На щастя, верхня частина тіла постраждала найменше. Через вчасно надану допомогу або невеликий ступінь опіку, припускає героїня. Найбільш ураженими виявилися ступні: додатково до опіків, вони були порізані уламками скла та заліза.
Також постраждали капіляри стоп, що ускладнює процес лікування. Рани повільно загоюються, тому пані Ірина й досі змушена бинтувати ноги, навіть у найспекотніші липневі дні. Тепер діти показують виховательці, як правильно “ставати на носочки” на заняттях з танців, зі сльозами та сміхом ділиться героїня.
Дещо легше за ноги постраждало праве передпліччя. Жінка перенесла пересадку шкіри, наступним етапом є косметичне розгладжування. До того часу вона носить довгий рукав, аби вберегти поранену шкіру від сонця.
Досвід пожежі зародив у пані Ірині страх замкнених приміщень. Вона стала уникати поїздів, автобусів, навіть бомбосховищ. Коли лунає тривога, героїня виходить у двір свого приватного будинку. “Бо другий раз я вже через цей вогонь [не піду], бо я вже знаю, як це боляче” – рефлексує вона.
“В кожного свої проблеми: в одних видно, в інших не видно.”
“Неопалимих” пані Ірині порекомендували одразу кілька людей, проте вона вагалася – чи візьметься проєкт лікувати цивільну?
Координатори проєкту не лише прийняли її, а й з розуміння поставилися до її психологічної травми. “Неопалимі” знайшли відповідний медичний центр у Вінниці, аби жінка не мала переносити складну для неї дорогу в Житомир або Київ, де зазвичай проходять лікування пацієнти проєкту.
Пані Ірина задоволена всіма аспектами лікування: від чуйності лікарки – Катерини з медичного центру My Skin (“Вона дуже переймається, завжди питає: “Чи вам не боляче?”) до фінансового забезпечення лікування (“Ліки, я знаю, сама б собі не купила”).
Ірина Волкова вийшла на роботу за 4 місця після трагедії. Від близьких, колег та вихованців у садочку жінка отримала турботу та розуміння її нинішнього стану. На думку інших не зважає: “Кожен має жити своїм життям.”
“Всі сказали, що 14-го липня прийдуть до мене в гості.”
10 лютого цього року героїня святкувала ювілей, проте справжнє свято планує організувати 14 липня, який тепер став її другим днем народження. Треба жити вже сьогодні, не відкладаючи життя на майбутнє “після перемоги”, вважає вона.
Героїня проявила незламність і в перші дні повномасштабного вторгнення росії. “Всі [рідні] пішли на роботу. Навіть батьки в той день поприводили дітей в садочок” – згадує пані Ірина 24 лютого 2022. Родиною вони закупили їжу та почали робити бомбосховище в підвалі будинку. На кілька місяців до будинку-фортеці з’їхалися рідні з усієї області; під час тривог у бомбосховищі шукали прихистку сусіди.
Ірина Волкова – це приклад незламності цивільних українців, тиха стійкість яких тримає Україну на плаву. Невідомо, що принесе нам завтрашній день, тому треба вповні проживати сьогоднішній, вважає жінка.
Вона сподівається повернутися до повноцінного життя вже скоро: лікарі обіцяють закінчити лікування до жовтня 2023. Ми бажаємо їй якнайшвидшого одужання та довгих років життя. Та сил для виховання багатьох поколінь маленьких українців – хто ж показуватиме їм, як правильно стояти на носочках?
