Часом кажуть: “Ми вже пережили 100% наших поганих днів, тому це щонайменший привід рухатися далі”. Наша наболіла травма - Маріуполь. І сьогодні розповімо про його колишню мешканку Наталію Юхманову.
Наталія народилася у селі Журавичі Волинській області, але усе своє свідоме життя прожила у Маріуполі, переїхавши туди з батьками на першому році свого життя. За фахом Наталія економіст: вона займалася питаннями оренди в одному з відділень металургійного комбінату імені Ілліча. Сьогодні їй 39, тільки-от постійне проживання у такому близькому місті тепер залишається лише спогадом у затьмареній пам’яті.
24 лютого вся Україна прокинулась, але першим почав приймати удари в спину Маріуполь, де і знаходилась Наталія з сім’єю - чоловіком та двома дітьми. В перший же день вони зібрали тривожні валізи, та намагалися перечекати вибухи в коридорі, адже укриттів у їхньому районі не було. Реальність була досить роздвоєною. З одного боку, треба було частіше ховати дітей від вибухів, а з іншого - закривати місячні звіти. Наталія пригадує, що ще 28 лютого вона працювала на роботі під звуки недалеких вибухів.
Тоді ж у їхньому районі стало критично небезпечно. Потрібно було діяти на випередження, тому повернувшись з роботи, Наталія разом з сім’єю взяла зібрані з 24-го лютого валізи та всі разом попрямували до міського гуртожитку в центрі міста. Таке рішення було вимушеним - принаймні, у гуртожитку був підвал, вода та світло. Однак 2 березня не стало нічого. Бажані вода, світло та газ зникли, тому можливості приготувати їжу чи підзарядити телефони також не було. На жаль, зникла і сама потреба заряджання телефонів - в той же день не стало і мобільного зв’язку. Відтак, ніхто не міг знати, що коїться в сусідньому районі, і чи все гаразд у родичів та друзів.
Залишатися в гуртожитку також було небезпечно. Хоч і було досить лячно, родина запланувала спробу виїхати з міста 16 березня. Однак за день до цієї дати життя розділилося на “до” та “після”.
15 березня близько 16:30 Наталія залишила дітей у підвалі, і з допомогою рідних виносила речі з 5-го поверху гуртожитку, де знаходився кабінет її матері. Винести їх було необхідно, адже наступний день мав стати позивно-переломним днем евакуації, тому довелося швидко виносити речі між прильотами. Однак, коли вони лиш пройшли 2-ий поверх, будівля з усіма її відвідувачами відчула на собі силу ворожого вибуху.
На щастя, діти Наталії були в той час в підвалі, але розуміли, що батьки перебували в гуртожитку. Два дні вони думали, що їх більше немає. Однак того ж дня, чоловік Наталії, будучи пораненим, повіз її та її маму до лікарні. Коли через два дні вони повернулися у розбитій машині до дітей, останні не стримували сліз. Тоді почалася страшна дорога до Запоріжжя, хоч і Наталія зізнається, що пам’ятає мало - вона була постійно непритомна.
Повернення до реальності триває й досі. У вересні Наталію Юхманову скерували до Туркевича Олександра Юрійовича, CSO проекту Неопалимі. Проект допомагає військовим та цивільним у лікуванні опіків та рубців, отриманих в ході російсько-української війни. Тіло Наталії було посічене численними уламками, лікування триває досі, і це ще далеко не кінець. Основна мета цього процесу - повернути Наталію до звичного життя, коли вона нарешті зможе милуватися собою у дзеркалі. Реабілітації, лазерні шліфування шкіри, відновлення зовнішнього вигляду - це основний пласт сьогоднішньої роботи. Але вона стовідсотково варта людського майбутнього.
Минуле змінити неможливо, але залікувати його травми, щоб рухатися далі - цілком реально. Мрії Наталії однозначно змінилися за останній рік. І тепер її найбажаніша мрія - повести молодшого сина у вересні 2023 року до школи, в перший клас. Наталія марить днем, коли син пишатиметься своєю красивою мамою. Ми віримо, що усмішка на обличчі Наталії ще засяє, як ніколи раніше. І проект Неопалимі робитиме все можливе, аби такі мрії не залишалися осторонь, а ставали частиною нашої реальності.